Творчість читачів бібліотеки
Сучасна легенда про Велику Кісницю.
Була весна. Все навкруги цвіло: і гори, і доли , і кручі. На всі лади заливався соловейко, зозуля кувала роки долі з небесної блакиті.Цією красою йшла дівчина. Довге чорне волосся торкалося землі, а очі світилися щастям.
О тій порі, тією стежиною, назустріч красі йшов юнак.
Чуб русявий, чуб русявий
Ще й на ньому хвилі
Очі сині, як волошки
Ласкаві та милі
Такі губи, такі руки,
Що не спать ночами.
Де ти взявся, приглянувся,
Від якої мами?
За довгу косу дівчину звали Велика Кісниця, хлопця, за русявий хвилями чуб, Дністер.
Їх погляди зустрілися і вони зразу покохали одне одного.
Пройшли роки, пройшли століття, а кохання живе і до нині. Від того великого кохання
народились у довгокосої красуні і кучерявого юнака дві дочки - Марківка і Ясинова та син Опанас.
І лежить тепер Велика Кісниця у обіймах вже сивого Дністра, скелястої Ясинови, ніжної Марківки і гордого Опанаса. А мешканці, що живуть у тій місцевості, звуть себе кісничанами, трудяться від зорі і до зорі і складають пісні, легенди, казки про свій чарівний край.
Я с и н о в а
Зацвіли абрикоси,
Бо настала пора.
Ясинову чарують
Чисті хвилі Дністра
Ясиново, моя Ясиново,
Рвешся ти в небо гіллям сосновим
Пахнеш ти, як завжди, сон-травою,
Ясиново, живу я тобою.
Сплять на схилах твоїх
І батьки і діди,
Обеліском стоїш -
Бережеш від біди.
Ясиново, моя Ясиново,
Ти стоїш у весняній обнові,
Пахнеш ти , як завжди, сон-травою
Ясиново, живу я тобою.
В рідний край до Дністра
Їдеш ти , їду я
Зустріча нас гора
Ясинова моя.
Ясиново, моя Ясиново,
Ти стоїш у осінній обнові,
Зустрічаєш нас цвітом, грибами,
Ніжним голосом рідної мами.
Ти не зі мною, з іншим ти
Біжить дорога попереду...
І ми з тобою поряд знов:
" Ти пригадай нашу березу
Ти пригадай нашу любов"
Не пам'ятаєш, Ти забула...
Ти не кохала! Я кохав!
В твоїх очах байдужість була,
Та я того не помічав...
" Любов сліпа" - говорять люди.
Я не повірив в це спроста.
Любив тебе й любити буду,
Тебе одну, твої уста!
Ти не зі мною. З іншим ти.
Сміється доля наді мною,
А я все ж хочу поряд йти,
Руки торкатися рукою.
Назвав дочку твоїм ім'ям,
Щоб тебе завжди пам'ятати.
Хоч не вернути всього нам
То хоч частинку буду мати.
Не відвертайсь як зустрічаєш-
Мені приємна зустріч ця,
Чи ти неспокій в серці маєш,
Що ми не разом до кінця?
Вася скутера купив
Вася скутера купивІ до дому прикотив.
Незнайомий апарат
Завести не міг ніяк.
Кинув дошку на поріг,
Щоб котити легше міг,
Бо на дворі вже зима
І потреби в нім нема.
Тут сусід до них забіг,
Завести біду поміг,
Посадили Василя
На скутері до руля.
Той смикнув якийсь гачок
Скутер стрибнув, як бичок
Ми побачили здаля
Вже в повітрі Василя.
Через сходи, через мур
Порозгонив усіх кур,
Пролетів проміж стовпів
І в сусіда, врешті, сів.
Барбос Васю не впізнав-
Зпереляку покусав.
Так ревли вони дуетом
Мусив стати я поетом.
Коли розлучаються двоє...
Хіба повіриш що це лютий? Сонце лагідне, тепле. Ноги грузнуть у землю, наче в тісто. Тане незамітно сніг. Течуть струмки. Весна та й годі.Іван іде попереду, я слідом. Іду і думаю: "Не дай бог зчиниться бійка, що маю робити? Не знаю. Таких випадків ще не було." Кажу про свої клопоти Іванові.
- А ти на роботі! Що вони мають до тебе?
На подвір'ї ледь загавкав один собака кинулись і інші. З хати вийшла молодиця. Струнка, білява, губи як достиглі вишні.
Шо?- байдуже питає вона мене, наче не вона мене турбує, а я її. Мовчимо, дивимось одна на на одну.
- Йди пиши худобу, - нарешті знаходиться Іван.
- Яку худобу, яку худобу?! На!- заголює по лікоть руку молодиця і робить промовистий рух
в бік свого чоловіка.
- Ти шось тут приробив? Га? Тебе питаю?! Приробив?- верещала жінка, наче всі кругом стояли глухі.Собаки зняли таку дзявкітню, що аж у вухах почало дзвеніти.
Раптом з-за рогу хати появилась ще одна жінка і теж почала голосно говорити. Це була теща Івана. Чим голосніше вони говорили тим зліше гавкали собаки.Через тин почали заглядати сусіди.
- Що, дочко, будеш писати?- улесливим голосом зверталась до мене Іванова теща. - Це все моє! Все моїми руками зроблено. Все для Гальки,- говорила вона, йдучи тим часом до хліва. Ми всі за нею. -Ось бички і телиця,- відчинила навсіж двері хліва жінка.
-Раз, два, три,- рахував уголос бичків Іван, показуючи пальцем. Сам він був чорнявий, червонощокий, середнього зросту. Лише в очах світилось безсилля, наче в загнаного звіра. Здавалось він ось-ось заплаче. - Шість качок! Чотири білих і дві чорних,- диктував він мені.
А я писала на коліні і не знала чи писати, що ті білі, а ті чорні. Невже це має значення?
-Шо ти щитаєш? Шо ти щитаєш?!- кричала Гальчина мама. -А диви що я з ними зараз зроблю!- і вона кинулась ловити ті качки, мабуть, маючи на думці відрубати їм голови. Зять метнувся їй наперейми, почав хапати з рук качки і кидати їх назад до хліва. А теща знову і знову лізла в хлів і виносила їх звідти. Качки літали туди-сюди з таким криком, що вже почали сходитись сусіди з іншого краю вулиці. Коли жінка в черговий раз залізла в хлів, зять закрив її там на защіпку.
-Що це робити? Залишити її тут?- запитував він, дивлячись до мене.
А Галька байдуже дивилась з порога на те все, ніби це її не стосувалось. Теща знову вилізла з качками з хліва, Іван спритно схопив їх за голови і знову кинув у хлів. Жінка обтрусилась від глини і, ніби, нічого не трапилось стала посеред подвір'я.
-Я думаю, що і зерно треба записати. Кукурудза ось в коші, а пшениця на горищі,- продовжував своєї Іван. Так розмовляючи, всі рушили до хати.
- Ти не смєй! Тут твого нема нічого,- отямилась теща. -То треба ж щоб розписався в акті,- тихо вставляю своє слово, ніби я не представник влади, а невістка цієї жінки. -На дворі і розпишеться!- своєї править теща.
- Може б ви ще й стіл винесли жінці на двір, то вона тут би й акта написала,- бере зять тещу на бричку. Галька не відчула в словах чоловіка іронії, і вже аж з сіней обізвалась: "Ти шо? Того?"- покрутила пальцем біля скроні. Заходимо всі до хати. Теща так погримувала спочатку, але в хаті нічого, всілись. Мовчимо. Я розглядаюсь. В цій хаті вперше. Посеред хати пральна машина, поряд корито з водою. На припічку купою лежить одіяло. На столі каструля з сироваткою. трохи далі кисіль у великій мисці. Галя прибрала з столу, постелила газету, я приготувалась писати. Іван навпочіпки присів біля порога.
-Ну, що будем робити?- порушую мовчанку. А сама й справді не знаю що робити. Сім'я розпадається на очах. Причина - подружня зрада. Як говорити про це? Просто і прямо чи натяками? Чи варто мирити? Може сім'ю й збережемо, а чи то буде життя? І як при матері про це говорити? Вона сидить напроти мене і, може, теж не знає як зробити щоб було добре. Але все ж таки в будь яку хвилину готова захистити дочку.
- Галя, я акт завжди всигну написати, а як же діти? Може б ви якось порозумілись. Розлучення це не вихід. Мамо, нащо будем їх розлучати?
-А я шо?! Дитино, дивись це все я. Все кругом я поробила своїми руками! А він нічого не роби,-хриплим голосом розпочала жінка.
-Може він і не роби, але ми сьогодні зустрілись не через це.
-Через ревнощі, дитино. Ну таки-ий... До стовпа ревнує,-плаксивим голосом говорила теща.
-До стовпа?- кинувся від порога Іван. -Чогось других жінок чоловіки не ревнують. І я досі не ревнував. А як появився Микола, як побачив на свої очі як обіймає її і руки, мало не туди пхає...То й ви б ревнували!
-Куди пхає, куди пхає? Шо ти мелеш?- знайшлася Галька. - Не хочу його на очі бачити.!
-А тоді як ти в три години ночі прийшла, де ти була? Діти зі мною дома, а ти де?
Галя, ніби шось і говорила, але то було якесь белькотіння. Не можна було зрозуміти чи то вона від обурення не могла знайти слів, чи чоловік говорив правду. Мама водила очима з дочки на зятя, з зятя на дочку і не знала кому вірити.Чекала коли вони виговоряться. Але Галька і Іван знаходили все нові і нові звинувачення і сварка починалась знову. Чоловік говорив, що йому соромно від людей за свою дружину, а дружина говорила, що все те брехня і нехай він іде собі шукає іншу, якщо вона йому не до вподоби. Почали згадувати хто що купив, хто більше грошей заробляє і хто більше по господарству порається.
Галя згадала, що вона Іванові купила костюм, а Іван кинувся, мов на окропі:
-То деж той костюм? Що я його зносив? Мама твоя його забрала,- тикав він пальцем на тещу, яка спокійнісінько сиділа на припічку.
- Забрала. Бо то на мої гроші куплено. На мої!,-била вона себе в груди. - А ти з своїх грошей даєш жінці хоч копійку? Дивись! Дивись!- показувала вона на дошку над плитою, яка була наполовину згорена. -Він не має шо робити, він рибу ходи ловити, вино пити. А це хто зроби?
А поли в хаті погнили! Хто зроби? Я?
-А ви шо хотіли щоб я вам усе посправляв, а ви мене тоді коліном під зад?- світились недобрим вогнем очі Івана. -Я буду робити, а Галька ваша буде шлятись? Що ви все мені тлумачите? Он їй тлумачте! Ви мені скажіть що б вам тато сказав, щоб ви десь тинялись не знати де? Мовчав?Довго ми ще сиділи. Говорили, мовчали. Галька з Іваном то сварились, то по черзі виходили з кімнати і знову заходили.Їхня злість поволі почала спадати. Мати сиділа, склавши руки. думала і нарешті сказала:
-Діти, я не хочу, щоб ви розходились. Я хочу, щоб він був мені зятем, а дітям татом. Не гони його. Ну я йду, а ви подумайте.
Вона встала і пішла. Я подивилась на аркуш паперу, де було написано слово "Акт", встала і теж вийшла вслід за нею. Ніхто на с не кликав, не зупиняв.
Кісницькі помідори
На городі помідори,Наш достаток, наше горе.
Пусто в клубі, на весіллі -
Помідори уже спілі
Ой, Боже, ж, помідор,
Помідор, помідор!
В помідорах весь город,
А в городі весь народ!
Молодиця в помідорах,
В помідорах діти,
В помідорах дід старий
До трусів роздітий.
Помідори поливаєм,
Пасинкуєм, полим,
Вибираєм, витираєм.
Біжимо у поле.
Колись мали вільний час
Іванко і Варка
Тепер мають болячки .
Й помідорну сварку.
Пили з кумом у бару
Сьогодні і вчора
А тим часом помідори
З'їла фітофтора.
А ми з кумом не здамося
Та й поробим буди
Як садили помідори
Так садити й будем.
Сімдесять по війні
Сімдесять по війні,Не забути нам - ні!
Як з жорстокого бою
До нас із тобою
Не вернулись життя молоді.
На могильній плиті
Встали враз усі ті,
Хто з кровавого року
Не дійшов лиш пів кроку
Щоб упасти в обійми рідні.
У обійми рідні,
У спокійні ці дні,
А тому над плитою,
Над плитою-журбою
Линуть звуки мелодій сумні.
Рідна земле моя,
Зичу знов тобі я
Хай шумлять тобі верби,
Хай хвилюється серце
В пам'ять про Целіка і Солов'я
Кісничани-сини,
Вбережіть від війни,
Щоб війна не знялася,
Щоб не йшли в бій під Яси
Сини!
Хай іде день за днем,
Хай збігають роки
А ми просимо в бога,
Щоб жила перемога!
Щоб жила перемога віки!
Я у тата й мами син
Я у тата й мами син,
Маю літ неповних сім.
А іще вам розкажу,
Що з комп'ютером дружу.
Я по сайтах в нім гуляю,
Треба - тексти набираю
Я у тата й мами син
То нічого, що один.
Знаю де в нім калькулятор,
Де блокнот, хто модератор.
Чув про драйвер і віндовс -
Ось такий я, бачте, ось!
Коли з школи я приходжу
Зразу в Гугл я заходжу,
Всі завдання вмить рішаю,
Бо знайти їх де - я знаю.
Розповів усе я вам
В тата й мами я пацан.
Лиш одне не гей мені
Прут висить в нас на стіні!
Коли мами десь немає
Він мені напоминає:
Все це добре - пошук, гра
Та гуляти вже пора.
Мама
Мамо люба, люба ненько,Дуже я тебе люблю
І для тебе дорогенька
Гарних квіточок нарву.
Приберу гарненько в хаті,
І подвір'я підмету.
Будь спокійна, моя люба
Я тебе не підведу.
Коли виросту велика,
Я за тебе заступлюсь.
Ти для мене, як богиня
Я за тебе помолюсь.
Щоб у нас було все добре,
І не знали ми біди
І тебе, моя рідненька
Я любитиму завжди.
Котики волохаті
Котики волохатіНе живуть у хаті,
А над річкою живуть
І джерельну воду п'ють.
Тож не будем їх ламати,
Щоб їм настрій не псувати.
Ірина Фігляр
У нашого Миколи
У нашого Миколи
Співочий є талант
Він в себе на
районі –
Відомий
музикант.
Як чарчину перекине
то одну, то другу
Впадає він в
депресію
І страшенну тугу.
І не заздрю я
сусіду Ні
зранку, ні з обіду
А увечері тим
паче,
Бо він реве і
плаче
І косить він під
Шатунова
Та б’є у
барабан.
Та сам , повірте,
не співає
А блеє, як баран!
Галя із Молдови
Моя Галя із
Молдови
Справна господиня,
На обійсті вона
має
Корови та свині.
Щодня біжить з
сапою
В поле на роботу
Там працює у
бригаді
До сьомого поту.
Та чоловік її
На це не зважає.
Щоб Галина дома
була:
Ось що він бажає.
Але Галя із Молдови
Не із того тіста.
Вона вдома супить
брови
Їй удома тісно.
А в
полі-роздолля,
Там, мов пташка, літає
А у полі – воля
Працює, співає..
Сон
Як не хочеться
вставати
Ще б хоч трішечки
поспати.
Та будильник
продзвенів
Сон мій миттю
полетів.
Дуже я за ним
сумую,
Коли сапою шарую.
Цілий день про
нього мрію
Аж серденько моє
мліє.
А буває такий
день
Він зі мною цілий
день.
Ходиш ти, немов
мара,
Бо ж стоїть така
жара.
Очі мружаться
самі –
Закимарити б
мені,
Ноги вже не
носять
Та дівчата
косять.
Та дівчата
косять,
Сапами махають,
Стиха
розмовляють,
Спати заважають.
Дві Танюші зранку
Дві Танюші зранку
Працювали без
сніданку.
Якщо ж вчасно не
поїсти
То вже хочеться
лиш сісти.
Ви, Танюші, не
сидіть,
Бур’яни
скоріш товчіть!.
Бо прийде, он,
головиха,
Не минути всім
вам лиха.
Коля й Міла
Коля й Міла стали
впару
Зададуть сьогодні
жару,
Якщо добре
відпочили
Та ще й сапи
нагострили.
Коля в поле
завітав
І гороху там
нарвав.
Міла дома зварить
суп,
Щоб не був
порожнім пуп.
Трактор весело біжить
Трактор весело
біжить
Сам Василь до нас
спішить.
Воду нам він
привезе.
На роботу повезе.
Як заробим гроші
Підемо до ринку.
Тільки дуже прошу
Брать малу
торбинку.
Бо там такі ціни,
Як собаки кусають
На ті товари
Тільки депутати й
заробляють.
Їде Вася за кермом
Їде Вася за
кермом
Весело сміється.
Буде їсти кашу з
молоком,
Якщо не нап’ється.
Черемшина зацвіте
Та плодів не має.
Вася гарний
чоловік,
Лиш мало
заробляє.
Скільки, Вася, не
працюй,
Скільки не
старайся –
Все одно не буде
толку,
Ти не сумнівайся.
Оленка сіно все кида
Оленка сіно все
кида
Бо немає мужика
І чого тобі
сердиться?
Ти ж в нас
справна молодиця!
Так вильми кидає,
Сіно в космос аж
літає.
В космосі біда ж
яка?
Ні корови, ні
бика.
Ні корови, ні
бика
Немає ні курки
Немає ні гуски
Ні іншої закуски.
А нема закуски
Нема й мужика.
Ленка сіно все
кидає
Вже й на землю
попадає
А мужик собі
сидить,
Бо у нього щось
болить.
Надоїла ця робота
Надоїла ця робота
Вже на пенсію
охота
Буду менше
працювати,
А побільше буду
спати.
Заведу собі
папугу
Потім може пташку
другу
Та й навчу їх
розмовляти,
А сама буду
мовчати.
Наскладаю я
віршів
Та й подамся в
мандри
Погуляю кілька
днів –
Розжену всім
хандри.
Буду ходити від
хати до хати
І вірші свої
читати
Пригостіть усім,
що є
Отаке життя моє.
А Тетяна сказанула,
Щоб про це все я
забула.
Щоб закрила уже
рота
І бралася до
роботи.
Ми дівчата хоч куди
Ми дівчата хоч
куди
Дарма, що бабусі,
Якщо треба до
мети-
Ми завжди у русі.
Ми дівчата, хоч куди
Файні молодиці,
Якщо будеш проти
нас,
То дамо по пиці
Ми дівчата –
вищий клас
Гарна в нас
робота
Як ушкваримо
вперед,
Аж відкриєш рота.
Марія
Тетяна Шарко-Мовчанська
,,Люблю я Україну і дітей"
Люблю я Україну і дітей, Бо Україна,мов мала дитина.Всім душі зігріває,наче Прометей,Сама ж,беззахисна,і завжди всім щось винна.Немовби те,довірливе маля,Всім руки простягає й вірить в казку,Іде всліпу,без винятку,до всіх,,,Вони ''ж,цукеркою заманюють у пастку.Не розрізняє ще де правда,де брехня,За ніжність й ласку ,землю із-під ніг віддать готоваЇї всі гладять по голівці,не дарма,І фальші так багато є довкола.Овечі шкіри вовки одягли,Зібрались перед нею танцювати,Вона сторицею їм платить за усе,Вони ж,готові похоронний марш зіграти.Скоріше,Україно,виростай.Стань же дорослою,зніми з очей завісу,Поглянь очима іншими на світ,І вибирайся швидше з цього лісу.Бо ці,вовки,коварні і страшні,Не пошкодують,обдеруть до нитки,Всі соки з тебе вип'ють,а тоді,Залишать голу й босу,наче липку.Земля-це скарб,найбільший,що в нас є,Його нам предки в спадок залишили,І кожну п'ядь,і кожен сантиметр,Своєю кров'ю й потом окропили.Невже ми за валюту можемо продать,святий цей оберіг???Земля ж,як мати.А України без землі НЕМАНе дай нам,Господи,такого дочекатись.
