Історія села Велика КІсниця

В

ВЕЛИКА КІСНИЦЯ

Велика Кісниця — за повір'ями, у давнину густонаселене містечко на річковому торгівельному шляху, що проходив руслом найбільшої в регіоні річки Дністер, на березі якої, власне, розкинулось мальовниче село. За однією із версій назва походить від словосполучення Великі кості, яким нарекли цей історичний край нові поселенці XVI–XVII століття, що відновлюючи його знаходили великі людські захоронення.

Точної дати заснування села Велика Кісниця немає. Як показують археологічні розкопки, в середній течії Дністра вже 500–300 тисяч років тому жили люди. Безпосередньо на території села археологами знайдено палеолітичні знаряддя праці. У 1956 році були розкопані перші житла, що належать до Черняхівської культури III–IV ст. н. е. Це говорить про зародження праслов'янської культури на теренах сьогоднішнього села.

Існує легенда про те, що на місці села понад 700 років тому стояло турецьке місто Гаджід, засноване купцями.

Вперше під нинішньою назвою село згадується у писемних джерелах XVI століття. Як відомо, довгий час належало польській шляхті — князям Замойським, Конецпольським та Любомирським — аж доки його не відвоювали козаки. Через польсько-козацькі війни село неодноразово підлягало спустошенню, але завдяки сприятливому місцерозташуванню швидко заселялось і відновлювалось.

Використовуючи коментар до карти [Боплан]а (30-ті рр. XVII ст.), де Кісниця значиться містом, а шрифт що позначає його на карті значно більший ніж ті якими позначені Ямпіль, Рашків, Буша (на той час уже відомі своїми фортецями), можна зробити висновок, що Кісниця займала одне з основоположних місць в житті тогочасного краю. Є також дані, що це було густонаселене місто з переважно дерев'яними спорудами, яке з часом було зруйноване великою повінню і тому не зберегло своїх слідів до наших днів.

Якщо ж говорити про заснування села яке ми з вами можемо спостерігати і сьогодні, то його переважно пов'язують із козацтвом, що належало до Брацлавського полку. Серед населення ходить багато легенд про козацьке минуле села, з них чільне місце займає розповідь про Козацький Яр. Йдеться в ній ось про що… Турецькі орди рушили на Україну, переправившись через Дністерпоряд із селом. Дізнавшись про цю переправу, козаки разом з кіньми причаїлися в яру і пропустили ворога до села, де його вже чекали озброєні абияк селяни, що стали на захист рідних домівок. Зав'язався кривавий бій. Коли оборонці були вже вкрай знесилені з тилу увірвалися козаки. У цім бою загинуло багато наших славних пращурів, а ціна цій жертві — перемога, слава якої живе у віках. Більше того, у 2008 році Центром дослідження історії Поділля інституту історії України НАНУ була випущена історична карта «Вінничина козацька», де відзначено факт великої оборонної битви поблизу села Велика Кісниця, що відбулася у липні 1674 року, а це, імовірно, і є підтвердженням славнозвісної легенди про Козацький Яр.

Наприкінці XVIII століття село увійшло до Російської імперії, отримавши статус державного. На той час, як засвідчують писемні джерела, населення Великої Кісниці перевищувало 8 тисяч. Серед прихожан, зазначено, було чимало римо-католиків, іудеїв та уніатів. Греко-католицька церква Святого Миколая, збудована князем Любомирським (8 березня 1754), в проміжку з 1795 по 1798 рік була зруйнована великою повінню. Рятуючи церковний інвентар, загинув місцевий священик Василь Наливайко; в 1870 році на цьому місці було встановлено кам'яний хрест, який зберігся до наших днів. Поряд з хрестом в той час була побудована дерев'яна церква Успіння Божої Матері. 1813-го була збудована кам'яна церква Святого Миколая, а в 1861 році поряд з нею звели дзвіницю. Однак, жодна з цих пам'яток архітектури не уціліла.

З 1892 року у Великій Кісниці розпочала свою діяльність церковно-приходська школа, проте, відомо, що ще раніше тут було засновано міністерське народне училище, а саме — 1871 року. Є також відомості щодо існування окремої єврейської школи.

Велика Кісниця, без перебільшення, займає важливе місце в регіоні. У 1924 році В.Кісниця, включена до складу Молдавської РСР, стала районним центром до складу якого входили: Кетроси, Качківка, Вольфанівка, Цекинівка, Грушка та інші села Молдавської республіки. Тісні відносини з молдавським народом відбилися на традиціях та устрої цього села. Кісницька говірка, що гармонійно поєднує у собі особливості таких різних мовних сімей, добре відомий далеко за межами району. На високому рівні у селі розвинуті городництво та виноградарство.

Сьогодні в районі Велику Кісницю називають селом тисячі світильників (на даний час це найосвітленіше село) та тисячі велосипедів, оскільки, через велику протяжність села, велосипедом користується чи не кожен мешканець.

На березі стародавнього Дністра можна спостерігати не лише чудові краєвиди, а й знайти залишки древніх причалів колишнього річкового порту, поряд з якими залишилися мури оборонної лінії Карбишева, часів Другої світової війни. На околицях села можна здійснити не менш захопливу прогулянку козацькими ярами, схили яких і досі дихають минулою славою. У селі збереглися і традиційні народні ремесла — від вишивки до плетіння лозою, що поєднують у собі досвід двох культур по обидва боки Дністра.

                     Велика Кісниця до революції 1917 року

Всі господарські, політичні та фінансові справи в селі вирішував староста, який  призначався керівником волості. Населення села на сільських зборах обирало також соцького та десяцького. Староста села призначав писаря ( збирача податків ). З 1901 по 1909 рік в селі працював старостою Мельник Іван, а з 1909 по 1916 рік – Джосан Герман.

Соцьким та десяцьким часто обиралися тупоголові п’яниці, пройдисвіти, які жорстоко знущалися над селянами. Вони зганяли

людей до сільської канцелярії на сходку, викликали їх до старости за несплату податків за землю, страхового податку, волосного та сільського збору. Збирачем податків працював довгий час Шарко Тимофій.

Для відзнаки в селі і в волості староста носив на грудях металевий жетон, на якому  було вибито російський герб.Соцький і десяцький також носили жетони з написами « Соцький» і « Десяцький».                                                                                                     

Якщо селянин не сплатив податку за рік, то соцький і десяцький, по наказу старости чергували на краю села і не випускали його в поле збирати урожай пшениці чи кукурудзи до того часу, поки він не сплатить податок. Порушників на селі староста з соцьким жорстоко катували в канцелярії села.

Волосним старостою працював 11 років Коцага Яким Матвійович. Він був зовсім не грамотним, жорстокий і ненажерливий. Часто приїжджав в село бричкою, до якої був прикріплений голосний дзвінок. За сигналом цього дзвоника селяни збиралися на сходку до сільської канцелярії. На сходці старшина вирішував господарські справи, скарги.

    Населення села приборкував також піп Деонизій Сулиневич, який разом з старостою примушував селян обробляти церковну землю. Становище селян було важким. Ще важчим стало, коли розпочалась війна Росії з Японією. Учасником цієї війни був Кожухар Іван Сергійович. Він разом з російськими солдатами захищав фортецю Порт-Артур.

     Після революції 1905 року була проведена столипінська аграрна реформа, за якою частина заможних селян мала можливість одержати землі в одному місці. Межі селянських земель руйнувалися і земля переходила в руки заможних селян Солов’я Гната, Гулевича Кирила, Левицького Андрія. А безземельні селяни Навроцький Ілля, Навроцький Василь, Шарко Гордій, змушені були покинути своє рідне село і поселитись у посушливих степах Одещини.

       Селянська біднота на мізерному клаптику виснаженої землі рік за роком біднішала і змушена була йти у найми. На селі панувала нужда. Наростали суперечності між бідними і багатими. В період голоду 1911 -1914 років селяни нападали на садиби заможних , забирали хліб.

       В роки першої імперіалістичної війни селян було мобілізовано на фронт. Господарями залишились жінки, землі погано засівались, хліб був дорогий. Пуд зерна коштував 1 крб.

        На той час в селі було 11 шинків, в яких шинкарі споювали селян. У церкві продавались квитки вартістю 10 коп. По цих квитках селяни йшли до попа на сповідь. Коли ж селянин не купить такого квитка, то піп його ганьбить, карає перед населенням, як божого відступника.

         За  межами села було 104 га. церковної землі. Цю землю селяни обробляли безкоштовно, а урожай забирав піп.. Він продавав урожай купцям, які пароплавом по Дністру відправляли його в Одесу.

         В селі мав великі володіння землею поміщик Рененкампф, по національності  німець. Він проживав у м. Києві і працював ректором Київського університету. Йому належав будинок школи №2 (двір), збудований 1858 року, садок на лівому березі річки Марківки площею 15 га. та поле-ферма площею 310 га. Поміщик свою землю здавав орендаторам, які потім продавали її селянам по договору строком на 1 рік. Один гектар землі коштував 20 крб. Правою рукою поміщика був Пилипченко Терентій. Він давав поміщикові поради яку землю і кому продавати чи орендувати. В літній час поміщик приїжджав на відпочинок у свій будинок, в якому нараховувалось 18 кімнат. Ренненкампф мав два власні млини., побудовані на річці Марківці.

               Велика Кісниця після революції 1917 року

У селі після закінчення громадянської війни почався розподіл поміщицької землі. Кращі землі на урочищі «Яблушня» були в руках заможних селян. Силою, що могла протистояти їм була сільська біднота, об’єднана в комітети незаможних селян (КНС). Але невдалий склад КНС гальмував роботу. Голова часто підтримував заможних селян, тобто куркулів. Восени 1923 року було проведено перевибори КНС, головою якого було обрано Качура Івана Петровича. Новий комітет займався виключно роз’яснювальною роботою серед кісничан, вів рішучу боротьбу з підкуркульниками, яким потрібно було роз’яснити всі переваги колективного господарства. У 1923 році в селі Велика Кісниця був невеличкий осередок, до якого входили три члени і чотири кандидати партії. Комсомольців тоді було понад 40 чоловік. Активним агітатором  того періоду був Качур Іван Петрович.

       У травні 1930 року створюється Ямпільська машино-тракторна станція, в якій нараховувалось 20 потужних на той час тракторів. ЇЇ очолив Рибчинський. Техніка допомогла колгоспникам значно підвищити культуру землеробства, збільшувати виробництво сільськогосподарсьої продукціїї.

        Перші механізатори нашого села: Підгорний Макарій, Атаманчук Іван, Катрук Максим. Девдера Яків, Шильонга Анісь.

Перший трактор нашого села на полях колгоспу ім. 1 Травня. Тракторист Шиленга Анісь, прицепщик Дєменєв Анатолій             

                     Велика Кісниця в голодні 1932-1933 роки.

Протягом січня – листопада 1930 р. селянський сектор України віддав державі 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. – 380 млн., у 1932 – 136 млн. пудів. Тоді в Україну направили хлібозаготівельну комісію на чолі з головою раднаркому Молотовим.

      Іван Сергійович Соловей: « 1932-1933 рр. для України страшна пора – голодне лихоліття. Та для кісничан голод пов’язаний з великою повінню. В 1932 р. пропало багато врожаю від води, були повалені повінню хати, сараї. Кісничани тікали до знайомих, родичів, близьких людей, які жили подалі від річки.

        Вода залила подвір’я. Мати відіслала нас до тітки, а сама забралась на горище. Хата була на сохах, і після повені обвалилась. До того ж у повінь нас обікрали злодії. Через стріху вони залізли до хати, забрали одяг і інші речі. Але жити десь треба було і ми, як могли, полагодили свою оселю. Хоч були неповнолітніми, але за городами сусіда Сергія Березовського поставили піч. Піч добре гріла і пекла. Ми не мали одягу, взуття. Мати ткала полотно , фарбувала у синій колір і шила нам штанці.. Часто недоїдали. Щоб врятувати дітей від голодної смерті, мати ходила в Кетроси ( сьогодні Довжок) на ярмарок, щоб купити крупи, борошна. Продавала домашні речі. Навіть плиту з грубки вирвала і продала, щоб прогодувати дітей. Взуття шили ми собі самі, навчив швець Полікарп Стримбовський. Знаходили старі халяви, підошви і майстрували».

З газети « Ямпільські вісті» від 24.11. 2001 р.: « В селі Велика Кісниця Ямпільського району 17 квітня 1932 року біля сільської Ради зібралось близько 40 жінок. Вони вимагали хліба і голові сільської Ради дали список голодуючих. Після виїзду на місця, сільській Раді запропоновано віднайти резерви для роздачі хліба найбільш голодним. Крім того,  зобов’язано було терміново вивезти з млина 800 пудів мірчука, щоб його не розібрали».

Катрук Микола Ксенофонтович 1923 р.н. : « Я народився в селі Велика Кісниця. Батьки в 1931 році були репресовані і вислані на Урал. Мене,  малого , мама викинула через вікно. Я залишився сам. Бродяжнічав, переховувався по городах, бо нас вважали куркулями і забрали хату. В 1944 році в березні місяці пішов на війну. Брав участь в Ясько-Кишинівській оперції. Був піхотинцем. з боями йшов по землях Югославії, Угорщини. Громили ворожі групіровки на озері Балатон. Важкі бої були за місто Секешехервар. Тут був важко поранений. 9 місяців лежав у госпіталі. Там і зустрів перемогу. Після поранення ніс службу в охоороні військових баз в Румунії в порту Констанци. Потім демобілізувався. В 1946 році повернувся до дому, а тут голод. В цьому році із заслання повернулась і мама. Я не міг її впізнати, а вона мене...».

  Д Ж О С А Н   П Е Т Р О  Л Е О Н Т І Й О В И Ч :

«Багато селян вислали в Сибір, забрали в табори та тюрми.

 Майже всі вони загинули. Почався голод. Колективізація закріпачила селян. Вони змушені були платити великі налоги. Платили за землю, за дерева. Кожен двір змушений був здавати 40 кг м’яса, 100 яєць. Обов’язковими були страховки на двори, ввели самообкладення. Багато дворів було зруйновано повінню 1932 року. Грошей на будівлю хатів не було, а тому багато селян жили в хлівах, у родичів і сусідів. Так зване « розкуркулювання» знищило кращих господарів, трударів, любителів землі. На території села було створено 7 колгоспів. Колгоспи були бідними, селяни працювали неохоче. На, так звані , трудодні нічого не давали, обліку виходу на роботу не було, хліб розкрадали.

Правда, селяни стали грамотнішими, були лікбези, де навчали безграмотних писати і читати, і були школи. В п’яти будинках- школах навчали дітей селян. ( За річкою – восьмирічна школа, в центрі села – чотирирічна, у будинку репресованого Кузьміна 3-річна, у панському дворі-7-річна, у бувшій новій – 10 річна.) Дітей вчилось багато. Було по 2,3, а то й 4 паралельних класи. Перед війною був побудований сучасний клуб ( сільбуд), в селі шоссе, бруківка з Ямполя до Кісниці.»

В Е Л И К А   К І С Н И Ц Я   В   РОК И   Р Е П Р Е С І Й   1937-1938 рр.

В ці роки розгортається хвиля терору проти міфічних « ворогів народу».

Період репресій для кісничан розпочався в серпні 1937 року. Першими, як ворогів народу, взяли Джосана Степана Іларіоновича, Мельника Феодосія, Кожухаря Сергія Іларіоновича, Шарка Василя Йосиповича.

Перевознюк Полікарп, який в той час працював  обліковцем в колгоспі, згадує: «  В селі говорили, що будуть брати цілі сім’ї. Але, слава Богу, цього не було. Стрембовського Федота, як голову, теж взяли. Йому кісничани казали: « Тікай, бо заберуть». А він: « А за що мене візьмуть?»  Взяли. Потім з району прийшла бумага. В зв’язку з цим скликали правління колгоспу по організаційному питанню. Голова колгоспу Красовський Данило зачитав ту бумагу. В ній наказували звільнити з роботи діловода Камінчука Василя і касира Кожухаря Івана. Їх зняли,а на другий день забрали. В наказі відмічалось, що з конфіскацією майна. Так було й зроблено.

Мій батько Перевознюк Макарій 1877 року народження в колгоспі був рядовим. Його брат Олексій жив у Молдавії. Вони переписувались. За це на мого батька впала підозра. 31 грудня 1937 року приїхали з Ямполя, говорять: « Піднімайся",

 Тато встав, зробили обшук. Взяли книги « Псалтир», « Євангеліє», молитовник. Батька вивели і все. Тієї ночі взяли 40 чоловік. Це було 12 чи 13 підвід з людьми. Люди говорили, що їх повезли в Могилів- Подільський. Згодом, коли ми посилали батькові гроші, їх нам повертали. Потім у нас була конфіскація майна. Взяли 2 кожухи і юхтові чоботи.

            Через півроку, у травні 1938 року маму викликали у клуб на допит. В наших паспортах не хотіли ставити печатку з цифрою 2. Казали, що ця цифра означала, що ми проживаємо в прикордонній зоні, а нас, мабуть хотіли вислати. Представник з району питав мене:

- Ти комсомолець?

-Ні.

- Хто в нас керує державою?

- Сталін.                                     

- А чому ви йому не допомагаєте?

- А чим? Я хворий – туберкульоз кості.

- Треба бути комсомольцем.

Після цього нам поставили печатку. Через деякий час відбулися збори. На них говорили, що треба всіх, в кого є засуджені родичі, зняти з роботи».

С А Г А Т О В С Ь К А   Д А Р И Н А   П Е Т Р І В Н А:

« Мій батько вчився на зоотехніка. В 1937 році його викликали до дому. Якось прийшли військові люди, почали проводити обшук. Шукали щось у батькових листах, у книжках. Нічого не знайшли, а батька все ж забрали. Репресували його з дозволом на переписку. Писав, що дуже важко. Просив їсти. Мама продала веломашину і на ті гроші купувала продукти.

     

Мій брат хотів поступити у військове училище, але   його не прийняли, тому що батько « ворог народу».  Батька посмертно реабілітували. Прийшла бумага, що  Савицький Петро Йосипович репресований на 10 років за те, що ніби-то брав участь в антирадянських виступах, займався контрабандою. Помер в Унженському виправно-трудовому таборі 28. 11. 1941 р. від туберкульозу легень».

К І Л О В А Т А   В І Р А  П Е Т Р І В Н А:

« Народилась я в 1933 році. Нас у мами було п’ятеро. Три сестри і два брати. Тата вислали в 1937 як куркуля, бо дід мав корчму. Розміщена вона була на місці сільського клубу. В урочищі « Трути» мали виноградник. Робили вино і в корчмі продавали. А ще тримали свиней. Пекли ковбасу і теж продавали в корчмі. Мама тримала корову. В селі була «двадцятка». В неї входили кісничани, яким платили гроші за те, що вони будуть вказувати яких людей треба вислати як куркулів. Так і мого тата вислали. Прийшли вночі і забрали. Мама каже: « Тата забирають». А ми шо, малі, з просоння нічого й не розібрали. Хотіли й маму забрати, але за неї заступився голова сільської Ради Цаля, бо вона була вагітна. Так мама і мучилася з нами. Шила людям фуфайки, чугаї. Заробляла цим на хліб. У нас на квартирі жив Тютюнник. Він працював у млині. Його жінку і дітей вислали, бо вона була єврейка. Діти померли в світах з голоду. То Тютюнник, коли в 1947 році був голод дуже жалів дітей. Просив маму мою, щоб вона пекла хліб і роздавала дітям. А їх було багато. Сиділи голодні під млином і навіть до дому не йшли. Спочатку мама пекла хліб, але не встигала наситити їх, бо ж на роботу треба було ходити. Стала варити мамалигу. Тютюнник давав муки. Коли він приходив на обід, то не міг спокійно їсти. Діти заглядали у вікна, просили їсти. А в млині, наче худоба, падали до ящика з мукою і їли її. Набирали в торбинки, бо ще ж і дома були голодні».

К У Л И К  О Л ЕК С А Н Д Р А  К И Р И Л І В Н А:

« Народилась я 5 грудня 1912 року. Мій батько Соловей Кирило Полікарпович зібрав кісничан і  поїхали в Харків будувати приміщення для ХТЗ. Коли вони сіли на обід, задумали пройти по електричній лінії і ніхто не міг пройти, а він пройшов. За це на нього сказали, що він «кулак». І його за це забрали. І сім’ю теж. Вислали на північ в місто Светогорск. А тим часом, господарство почали розкрадати, то мама з дітьми повернулася в Кісницю.

             В школу я не ходила, бо була дочка кулака. Заміж вийшла в 1928 році. Чоловік – секретар сільської  Ради. Мені було 16 років, я була не грамотна. Ми виїхали в Донецьк. Чоловік там робив начальником постачання, а я навчалась і нікому не казала, що я кулацька дитина. Няньчила в дитсадку дітей, копала окопи.

В село вернулась після війни, в голодний 1947 рік.  Не голодувала, бо в Донецьку продали хату і я мала гроші, щоб купити хліба. Школьки ми не їли. А люди їли.

Люди з Умані приїжджали, тут коло річки харчувались, тут і помирали.»