БІБЛІОТЕЧНИЙ КНИГОМАН: 2013

День 22 червня 1941 року нам не забути ніколи.Зовсім юні , 16-річні юнаки. яким ще вчитись, кохатись взяли до рук зброю.Кісничани згадують: "Гарний літній день.У шкільному саду грав духовий оркестр. Випускний вечір. Несподівано почало наростати гудіння літаків. Син директора школи Боря Райфуряк сказав: " Це війна". О 16 годині був скликаний мітинг. На мітингу виступив вчитель С.Врублевський. Він закликав кісничан стати на захист рідної землі

Верник Андрій : "Ми мали повістки, як призовники. Зібрали нехитрі пожитки: ложку, кварту, котелок і на підводах відправились в Ямпіль. Мало хто здогадувався, що повернемось ми не швидко. Скільки нас було? Думаю,більше 300. Військом вишикував нас і вся колона пішла на Бершадь. Дорога вела через Довжок .Ми кидали прощальні погляди на рідні місця. Ми переможемо-у це вірили свято.".

Перевознюк Полікарп: "Після початку війни все колгоспне майно було розграбовано, колгоспну худобу евакуйовано. Але під час евакуації німці перехопили її і повернули знову в село. Провели облік, під розписку роздали кісничанам для відгодівлі. А через рік худобу було повернено в колгосп для потреб німецької армії." Одеську область із включенням південних районів Вінницької Гітлер віддав своєму союзникові Антонеску, який утворив із цієї території нову румунську провінцію - Трансністрію.Наше село опинилося під владою Антонеску з 1941 по 1944 рік.

Було ліквідовано і заборонено всі радянські організації, лишено місцевих жителів політичних, громадянських і взагалі, яких-небудь людських прав. Вся радянська література, радіоприймачі, патефони і грамофонні пластинки підлягали конфіскації.

Непрекритий прямий грабіж доповнювався обкладенням сільського населення багаточисельними податками, поборами, штрафами. За 2 кг. солі селянин повинен був дати 1 кг. масла, за 1 літр гасу-7 літрів молока, за 1 пачку сірників-13 яєць і т. д

Для всіх жителів Трансністрії віком від 16 до 60 років « вводилась обов’язкова трудова повинність”.Хто відмовлвся-ув’язнювали в трудові табори.

С А Г А Т О В С Ь К И Й І В А Н:

« Під час окупації чоловіча половина населення щомісяця відмічалась у приторії. Так проводився контроль, щоб мужчини не пішли в партизани».

Ось в таких умовах жили кісничани у важкі окупаційні роки з 1941 по 1944 рр.

Із лекції вчителя середньої школи

Д Ж О С А Н А П Е Т Р А Л Е О Н Т І ЙО В И Ч А:

« Сотні селян було на початку війни мобілізовано до лав Червоної армії. В серпні бійці з Великої Кісниці під Дніпропетровськом потерпіли поразку ( тобто, їхня дивізія). Дивізія була розформована, багато з них повернулось до дому. Знову повінь,

знову розруха. Через село пройшли колони німців, рухючись на Ямпіль. Під селом Шуми був бій. Сили були нерівні. Німці переможно йшли на Вінницю. Пізніше село окупували румуни. Колгоспів не розпускали, селяни працювли, а хліб забирали румуни. Вони били комуністів, заставляли працювати євреїв. Не було гасу, солі. За стакан солі, працювали в окремих господарів весь день.

В березні 1944 р. село було звільнено. Відступаючи, німці та румуни забирали худобу, курей, хутряний одяг. Румунами були зірвані, так звані, « точки». Це трьохпоясове укріплення, яке будувалось ночами напередодні війни.

Так звана, «лінія Сталіна». Керівництво будови очолював генерал Карбишев. Селян чоловіків знову було мобілізовано і кинено на передову. ( Не навчених військовій справі, часто без зброї, без військової форми). В боях під м. Яси сотні з них загинули.»

Ц Е Л І К

К А Л І С Т Р А Т Т А Р А С О В И Ч:
« Я 1908 року нродження. На фронт ішов в 1941 році. Відступали. Фронт пішов. А нашу 111-ту дивізію полк 534 німці перехватили. Ми переодяглися в цивільне і повернулись до дому. Жив в окупації, робив у колгоспі при румунах ланковим,їздовим на волах, будівельником. А коли наші війська наступали, знову мене мобілізували на фронт. Був коноводом у політрука і їздив з пакетом по дотах. ( В кадровій армії був кавалеристом). Попав під Яси. Йшли важкі бої. Кожної ночі поповнювали свіжими силами. Мали великі втрати. Трофейна рота не встигала збирати поранених. Тут був контузений. Мене привалило землею. На око не бачив.
Але поповнення не було і поранених знов кинули в бій. Потім поранення в ногу. З цією раною вже валявся по госпіталях до кінця війни.

С А К А Р А С Т Е П А Н М И Х А Й Л О В И Ч :

« Наше село звільнили 17 березня, а 20 березня військова частина попросила 40 підвід підвести боєприпаси з Гайворона на передову. В Гайвороні боєприпасів не виявилось і ми поїхали в Кодиму. Загрузились і поїхали через Дністер. Приїжджаємо до Оргеєва, а там німецькі окопи. Вернулись і переправились в Ямполі. Побули дома тиждень. Потім мобілізація на фронт, в Таксобени. Ми в білих клочаних штанах і сорочках, а нас на передову, під обстріл « катюш». Під Монастирем побули до Ясько-Кишинівської операції, потім з боями по землі Румунії.

Я був писарем.Відсилав похоронки. Пізніше нашу дивізію вернули в Унгени. Потім дорога з 2-го Українського фронту на Перший Український. Привезли в Ковиль. З Ковиля на Сандомирський плацдарм. Пам’ятаю, там співали українських пісень. Видали нам черевики, одяг, бо над нашими постолами сміялись і глумились над тим, що ми були в окупації.

Коли почався наступ у Польщі, наш піхотний батальйон посадили на танки і в атаку. Німці з передової тікали. А ми займали їхні окопи. І тут по німецьких окопах вдарили свої. Мене тут поранило. Лежав зранку до вечора. Допомогти не було кому. А потім санітарка допомогла. Пізно ввечері завезли в бліндаж. Лежав три дні. Всіх нас було 15 чоловік. І ніхто ні їсти не просив, ні води. Потім нас випадково знайшли. Завезли в медсанбат, потім в госпіталь, пізніше в монастир у Львові. Там нас доглядали монашки. Згодом прооперували, наложили гіпс і знову в госпіталь у Сочі. Але, як на біду, захворів на гепатит. Перевели в інфекційний госпіталь. Знесилився так, що санітарка на руках несла на другий поверх. В 1945-му повернувся до дому».

Кулик Юхим Сидорович

« Народився 23.08.1924 року в с. Велика Кісниця Ямпільського району Вінницької області в селянській сім’ї. В 1940 році закінчив 7 класів. Пішов працювати в колгосп. В березні 1944 року мобілізований на фронт. Був командиром кулеметного відділення. Після артилерійського обстрілу, військова частина відступила, а мене присипало землею. Мав важке поранення. Коли отямився, то вже з бійців нікого поруч не було. А назустріч йшли німці. Я вступив з ними у бій . Після бою мені не могли відірвати руки від кулемета. Але переміг. За сміливість нагородили орденом « Червоної Зірки». Але нагорода не знайшла мене. Лише вітальна листівка про моє нагородження надійшла батькам."

Д Ж О С А Н О Л Е К С І Й С И Д О Р О В И Ч :

« Народився я в селі Велика Кісниця в сім'ї селянина.На службу в Радянську армію призивався 21 жовтня 1940 року. Службу проходив у Курській області місто Обоянь. Перший день війни зустрів на кордоні на станції Вишенька Львівського прикордонного округу. 19 червня 1941 року ми виїхали з міста Обоянь на тактичні заняття у Львівську область. 22 червня ще лише прибули на станцію, навіть не вийшли з вагонів, як по нас було відкрито артилерійський вогонь. О 14 год. мене важко контузило. Наші війська не витримали раптового натиску ворога, почали відступати. Вийшли на житомирське шоссе, залишили з боями Васильків, Київ, Чернігів, Прилуки, Охтирку, Бахмач. В Охтирці потрапили в оточення. Відступ тривав аж до Сталінграду. З бою в бій, з бою в бій- не відчуваючи вже ні болю, ні страху, ні смаку їжі. Зупинили натиск ворога аж під Ростовом. Це місто кілька разів переходило зрук в руки. Наші війська протримались в Ростові всю зиму 1941-1942 рр. Потім знову відступ, знову бої. І так до Сталінграду. За участь в боях під Сталінградом маю нагороду- медаль « За оборону Сталінграду». Там став членом Комуністичної партії. Після запеклих боїв під Сталінградом нашу частину було передислоковано на Орлово-Курську дугу. І знову бої. За участь у боях на Курській дузі нагороджений орденом Червоної Зірки.

Перше звільнене на Україні місто було місто Ямпіль Сумської обасті. Потім бої за Охтирку, Прилуки, Чернігів. Знайомі міста, які ми з таким болем залишали, тепер були наші.

А потім Білорусія-ліси, вода, болота. Як у пісні співається: « Пол Европы прошагали, пол земли…». Запеклі бої точилися в м. Познані. Це було місто фортець. І ворога було звідти важко витісняти. Частина армії залишилась вести бої в місті Познань, а ми пішли на Берлін. На кордоні Польщі з Німеччиною на стовпі розвідниками було написано « Ось вона, проклята Німеччина». З боями йшли через міста Кенігсберг, Бранденбург – могутній опорний пункт оборони противника і, нарешті, Геліздорф – район Берліну. Тут ми зустріли перемогу. Але, на жаль, я не міг бачити як раділи інші, і не чув радісних вигуків « Ура!», бо мене знову контузило. 15 днів лежав у армійському госпіталі. Потім півтора року закінчував службу в Берліні. На війну пішов у 19-ть, а повернувся в 26-ть».

К А Т Р У К П А В Л О Є Р О Ф І Й О В И Ч :

« До початку війни працював прицепщиком у тракториста Солов’я Федора Федоровича. Коли розпочалась війна, голова колгоспу Вдовиченко викликав в контору мого батька і сказав, щоб брав з собою мене та Крижанюка Семена Тимофійовича, Буньківського Якова і щоб гнати молодняк лошат з колгоспу (евакуація). Голова колгоспу забезпечив нас харчуванням, виділив підводу з парою коней. Ми виїхали з Кісниці в напрямку Крижопіль, Жабокрич, Цибулівка. Але під Цибулівкою попали під бомбардировку і оточення. Вернулись до дому і проживали на окупованій території. Працював в колгоспі на різних роботах.

17 березня 1944 року наші війська визволили місто Ямпіль. В нас почалась демобілізація. В селі Дзигівці розміщувався райвійськомат. Нас розмістили в казармах військової частини. Там було дуже багато кісничан. Зі мною були Коцага П. А., Кіфа Я. С., Кіловатий Б. С., Джосан Ф. О., Девдера Никандр, Катрук П. Д. ( Ярмолай ), Кіфа Семен ( Трошинів), Коцага Дмитроі ін. Була ще зима, замітав сніг, а ми спали в казармах без вікон на землі в чунях і постолах. Ходили кожен день на заняття. Кожного дня, під марш музики, відправляли, хто був старший за віком, в Молдавію. Прийшов час і нам, молодим, 1922-1923-1924-1925 років народження. Десь 1 квітня 1944 року нас привели до переправи в м. Ямпіль. А звідти на Воловіцу. Там ніч перебули, а вранці на Флорешти, Бельци, Навернєц ( недалеко від річки Прут). Там нас розквартирували, роздали обмундирування і вчили на кулеметників. А старші пішли на фронт. Бойове хрещення почалось з прориву Ясо-Кишинівської групіровки. Здавалось, що вся земля від розривів трусилась і горіла. З дня зробилась ніч. В цих боях були поранені Кіловатий Б. С., та Джосан Ф. О. Після цих боїв нас відправили на переформування біля м. Луцьк. Там трохи відпочили і знову на фронт, в Румунію, м. Арад.

З жорстокими боями пробивались до річки Дунай. В районі міста Апатін командуванням було поставлене завдання зайняти плацдарм на правому березі річки. Прийшлось плисти на селянських лодках. Була глуха ніч. Гітлерівці освітили ракетами і відкрили вогонь з усіх видів зброї. Лодка перекинулась. Але її і кулемет вдалось врятувати, тому що попалось мілководдя. Прийшлось по рот у воді пробути до тих пір поки обстріл не закінчився. А це було під кінець листопада.

Під ранок прийшли катери Дунайської флотилії, обстріляли з «катюш» правий берег і наш батальйон відправили на той берег. Ми завдання виконали, і зайняли плацдарм.

З боями йшли до міста Хекешфехервар. Кіфа Я. С. та Коцага П. А. були поранені. А Девдера Никандр загинув, Катрук П. Д. помер від ран.

На другий день наш батальйон пішов у рукопашну з гітлерівцями. О 12 год. ночі надійшов наказ витіснити німців з траншей і зайняти село. Так було і зроблано. Били одні других чим хто міг. Після цього бою були великі втрати як з однієї сторонни так і з іншої. Тут загинув Гулін Т. П.. Девдеру і Гуліна було похоронено в кагаті буряків на господарському дворі. ( Після бою в цей кагат привозили підводами наших солдат, які загинули. Складали загиблих, як снопи пшениці головами в середину, а ногами на край. Ще й в’язали канатами)

О 4-й год. ранку німці провели артпідготовку і ми попали в оточення. Вибирались з оточення три доби. ( Ломались у мерзлій воді по шию, бо це було після 20 січня 1945 року. Стояли сильні морзи.)

Був учасником боїв за будинок, де розміщався австрійський парламент. В цім місті були дуже великі пожежі. Вулиці вузькі, нас пік вогонь, але ми йшли.

Перемогу зустрів на Угорській землі.

Маю нагороди орден Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня».

В О З Н Ю К М І Л Е Н Т І Й Т И Х О Н О В И Ч :

« Народився я в 1926 році. В армію призивався весною 1944 року. В місці збору військовослужбовців с. Дзигівці разом зі мною несли службу ще 60 кісничан. З Дзигівки шлях в м. Красноярськ, а потім у Канськ. В Канську проходили заняття для відправки на фронт. Перший свій бій прийняв у Прусії на річці Нарва. Після форсування річки з боями йшли по землі Прусії до портового міста Данциг. 17 діб ішла битва за це місто. На підступах до нього мене важко поранило в ногу. Добу пролежав на полі бою, а потім дівчина-санітарка врятувала мене. Так потрапив в санбат. Ногу ампутували. У 18 літ став інвалідом. Під час вступу в бій нас було 500 чоловік – в живих залишилось дуже мало. Вирішили, що я загинув і мамі було направлено повідомлення « Пропав безвісти». А згодом повернувся живий.

Маю нагороди орден Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня».

Ц Е Л І К В А С И Л Ь С А М І Й Л О В И Ч:

« Був кавалеристом. В армію призивався в 1939 році. Службу ніс на кордоні в районі Рава-Руської на Львівщині. 21 червня 1941 року ми дивились фільм « Митько Люлюк і золотий ключик», а на другий день о 4-ій годині ранку казарма булла обстріляна. Підняли нас по тривозі. Зайняли оборону. 5 діб тривали бої в районі Рава-Руської. Доки сонце зійшло, ми вже мали втрати. Ось такий перехід від безтурботної юності, від Митька Люлюка до великої трагедії в житті нашого народу.

В цей день радянські війська зірвали спробу 5 піхотних дивізій противника відразу заволодіти позиціями Рава-Руського укріпленого району. Потім-відступ. Відступали з боями на Золочів. Бої велись за Тернопіль, Волочайськ, Підволочайськ. Відступаючи, здали Бердичів, Житомир, Білу Церкву. Вели бої за станцію Миронівка, райцентр Тараща.

Коли був відданий наказ здати Київ, ми переправились через Дніпро вплав, хто як міг. Корм для коней, харчі для солдат-все було скинено у воду. Врятувався лише той, хто був витривалішим.

Далі був відступ по землях Полтавщини, Воронезької і Курської областей.

Особливо запеклі бої йшли за вузлову станцію Щегри. Зима того року була люта. Стояли сильні морози. Іній сріблив одяг. Йшли з бою в бій – за Рубіжне під Харковом, за Куп’янськ і Волуйки. За наказом командування, після важких боїв здали Харків.

Згодом наш полк перевели під Москву. Битва під Липецьком була першим ударом по розгрому ворога під столицею. Тут було зупинено наступ противника. Розвіявся міф про непереможність німецької армії.

Нашу частину з-під Москви було передислоковано на Калінінський фронт. Вели бої за Калінін, Ржев, Білий. Запеклі бої точились під Сталінградом за висоту 220. Танув сніг, від пожарищ горіла земля, кулі сипались наче град. Але висоту німці не взяли.

Після Сталінградської битви нашу частину перекинули на Донбас. Звільняли Шахти, Новохатинськ, Артем-Грес. Біля останнього довго стояли в обороні.

А далі поїздом на Білоруський фронт. Це тільки мовиться все швидко. А якщо врахувати те, що два роки зовсім не заходив до людської оселі, не мав належних побутових умов, не відчував найменшого затишку, не торкався звичайного ліжка, то стає дуже страшно. Лише бої, переходи, кров, смерть. А ще солдатів мучили воші, на грудях суцільні рани. І лише одна думка – поспати.

В складі другого Білоруського фронту звільняли землі Білорусії, Польщі, Латвії, Східної Прусії. Форсували Одер, вели бої по направленню Ельби. 4 травня 1945 року оволоділи містом Дьоміцьк. Тут зустріли Перемогу.

Маю нагороди: ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалі « За бої під Харковом», «За взяття Кенігсберга», « За перемогу над Німеччиною», « За оборону Сталінграда».

С А Г А Т О В С Ь К И Й І В А Н Г Р И Г О Р О В И Ч :

« Народився я в 1913 році. На фронт пішов в 1944. Коли ішов на війну був уже одружений. Воював на молдавській і румунській землях. Брав участь в Ясько-Кишинівській операції. Визволяв Польщу. Майже дійшов до Берліну, а точніше, залишилося 70 км. до Берліну і 40 днів до Перемоги. В цей близький до Перемоги час, наша дивізія потрапила в оточення. В цьому бою був важко поранений. А багато кісничан навічно залишились на німецькій землі.

Деякий час ми знаходились в оточенні. Везли поранених з одного лісу в інший, поки Польська армія не прорвала оточення. Потім госпіталь у м. Кацлав, Ченстохов, Київ, Новосибірськ. При всіх стараннях лікарів рана довго не заживала і, нарешті, в 1947-му довгожданна дорога до дому».

« Ми працювали в полі, - згадує дружина Івана Григоровича Дарина Петрівна. Бригадир покликав нас: « Дівчата! Війна закінчилась!». Дівчата раділи і кричали: « Ура!». Кричала і я. Не знала яку жорстоку долю приготувала для мене війна. Молоді люди приходили купити і ордени « Червоної Зірки», «Вітчизняної війни» і медалі. Ніколи не продам!»

Соловей Євген Гордійович

Народився 15 травня 1919 року в с. В.Кісниця в селянській сім'ї.
До війни закінчив семирічну школу 18.10.1939 року призваний
в ряди Червоної Армії. Велику Вітчизняну війну зустрів у діючій армії на Кавказі. 15.09.1941 курсант військового училища м. Тбілісі.
. По закінченні - молодший лейтенант. Приймав участь в боях за Кавказ, був важко поранений. Командир кулеметної роти. 1943 р. - капітан-розвідник. Під час короткочасної відпустки у березні 1944 р. відвідав рідне село, батьків, яких не бачив з 1939 р. Дізнавшись про злочинну діяльність до війни одного з односельчан, який був сексотом НКВС здійснив свій подвиг, про який пам'ятають старші покоління жителів с. Велика Кісниця. Захищаючи жителів села, Євген власноручно розстріляв із свого бойового нагана підлого ката. Штрафна рота... Рядовим приймає участь у звільненні Молдови. Румунії, Австро-Угорщини, і знову важке поранення. Лейтенант...старший лейтенант...капітан...Закінчив службу у збройних силах СРСР. За бойові заслуги та мужність, проявлені у боях Великої Вітчизняної війни нагороджений орденами Червоної Зірки 1943р., Вітчизняної війни І та II ступенів, медаллю «За оборону Кавказу» і багатьма іншими бойовими та трудовими нагородами. Після повернення до рідного села - голова колгоспу ім. Петровського, ім. Ілліча, голова сільської ради, на протязі багатьох років бригадир рільничої бригади. Ветеран війни, ветеран праці. Помер як герой на трудовому фронті. Солдат, Хлібороб, Патріот. Людина великого гарту

Косіцький Пилип Григорович

Народився 10.10.1920 р. в с. Добрянка Ямпільського району . Закінчив Ямпільську середню школу в 1937р . Навчався на курсах вчителів і по 1939 рік працював вчителем української мови та літератури.

15.01.1940 р. був призваний в ряди Червоної Армії. Війну зустрів червоноармійцем

16 гаубічного артполку 48СД Калінінського військового округу. З квітня -1941 року – по січень 1943 рік сержант, замполіт, старшина 676 АП Північно-Західного фронту. З січня по березень 1943 р - курсант Воєнно-Політичного училища ім. Фрунзе. З березня 1943 по травень 1945 - комсорг 1409АП Другого українського фронту. Воював в Румунії, Угорощині, Чехословатчині, Югослівії, штурмував Берлін. Нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю «За взяття Будапешту», «За перемогу над Німеччиною», медаллю Ветерана.

В післявоєнний період працював директором Добрянської початкової школи. З 1950 р. - директор Великокісницької 8-річної школи, редактором колгоспної багатотиражки "Шляхом Ілліча".

Сакара Борис Михайлович

Народився у 1923 році в с.Велика Кісниця в родині селян.

У 1940 році отримав атестат про закінчення Великокісницької середньої школи.

Війна почалась для нього вже в перший її день. На службу пішов одразу ж після школи. Сприйнявши уроки військової науки, розумів, що ворог несе смерть, руїни, великі втрати. 25 червня 1941 року був сержантом, командував гарматою, а з червня 1942-го року до жовтня 1944-го року - протитанковою батареєю, яка знищила 17 танків, 15 бронетранспортерів.

Запеклий бій був у районі міста Веліж на Смоленщині. Відбиваючи контратаку ворожих танків, батарея знищила 8 і підбила 3 машини. Втрат серед солдатів не було.

Борис Михайлович брав участь у наступальній Берлінській операції. В одному з листів написав: «Не передати словами радості, яка вирувала серед солдатів і населення.

Лунала стрільба в повітря та вигуки «Гітлер капут».

За участь у боях за Берлін Борис Михайлович нагороджений орденом Червоного Прапора. Останній бій прийняв 4 травня західніше Берліна, за аеродромом Дальгов. Війну закінчив капітаном; командиром артилерійського дивізіону. Двічі поранений. Після війни продовжував служити в армії. У званні полковника в 1961 році за станом здоров'я був звільнений у запас.

Знявши військову форму, починав учнем токаря-розточувальника. Сходинка за сходинкою - доріс до майстра. Без відриву від виробництва закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював інженером-конструктором, був секретарем парткому. «Робота на заводі, - згадує Борис Михайлович, - найкращий період мого життя». Він не тільки поріднив мене з тисячами чудових працьовитих людей, а й навчив разом з ними вирішувати найскладніші завдання та проблеми».

Нагороджений за військовий подвиг та багаторічну мирну працю багатьма орденами та медалями.

КАТРУК АФАНАСІЙ ДЕНИСОВИЧ

Народився 15.05.1925 року в селі Велика Кісниця Ямпільського району Вінницької області. Після закінчення 9-ти класів Великокісницької СШ вступив до Саратівського танко-технічного училища. 28.03.1944 року мобілізований на фронт. Мав звання сержанта, був командиром відділу зв'язку. З частинами Радянської Армії звільняв землі Угорщини, Румунії, Чехословакії, Австрії. За зразкове виконання бойових завдань нагороджений « Орденом Великої Вітчизняної війни» 2-го ступеня та медалями «За відвагу». В 1949 році звільнений в запас Радянської Армії. В цьому ж році прийнятий вихователем в підрозділ МВС Молдавської PCP. В 1959 році звільнений із органів МВС Молдавської PCP і прийнятий на посаду викладача фізичної підготовки 8-10 класів Великокісницької СШ. В 1962-1967 роках навчається в Тираспільському педагогічному інституті, факультет географія. В 1965 році прийнятий на посаду директора Пеньківської 8-річної школи Ямпільського району Вінницької області. В 1966 році звільнений з посади директора Пеньківської 8-річної школи і переведений на посаду учителя географії Великокісницької СШ, де і працював до виходу на пенсію.
Кожухар Олексій Гаврилович

Народився в 1920 році в с.Велика
Кісниця Ямпільського району Вінницької області в сім'ї селян. В роки війни приймав участь в обороні Ленінграду та звільнені Новгорода .Був важко поранений. Після лікування ніс службу в Уральському військовому окрузі. Нагороджений орденом Олександра Невського.

Харісов Хафіз

Підполковник. Народився 15.02.1902 року в селі Лунашак Кунашакського району Челябінської області. В червоній Армії з 04.05.1924 року. Командир 20-го гвардійського повітряно-десантного стрілецького полку, 6-ї повітряно-дисантної дивізії. Полк під командуванням Харісова звільняв с.Велику Кісницю. В березні 1944 року смертельно поранений під м. Орхеїв Молдова. Помер від поранень 31.03 1944 року. Похований на кладовищі с. Велика Кісниця.

Кожухар Олександр Гаврилович

Народився 5 грудня 1912 р. у с.Велика Кісниця в сім'ї селянина. До Великої Вітчизняної війни працював на різних сільськогосподарських роботах, пізніше закінчив курси зв’язківців. На фронт мобілізований з першого дня війни зв’язківцем. Брав участь у оборонних боях під Запоріжжям, в Криму, на Кубані. Тут мав поранення.

Згодом, у складі 716 дивізії брав участь у Сталінградській битві.У складі групи військ під командуванням генерала Василевського, вів запеклі бої за Дніпропетровськ, Кривий ріг. В 1944 році приймав участь у визволенні Харкова.

В складі Білоруського фронту, з боями звільняв Білорусію, Прибалтику, Східну Прусію. Кінець війни зустрів у Східній Прусії.

У другій половині 1945 року в складі дивізіону був переведений на східний фронт, де розпочались воєнні дії проти Японії. В 1946 р. демобілізувався.

Після війни працював керівником споживчого товариства, завідуючим господарською частиною школи у рідному селі. В 2012 році відсвяткував 100 річчя з дня народження.

Нагороджений орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки; медалями: «За оборону Кавказу», «За оборону Сталінграду», «За перемогу над Японією»

Брайко Петро Овсійович

Брайко П.О. народився 9 вересня 1918 року в селі Митченки Бахмацького району Чернігівської області в селянській сім'ї. У 1937 році, після закінчення Конотопського педагогічного технікуму, був направлений у село Велика Кісниця на посаду вчителя. Та працював недовго: у листопаді того ж року його призвали до лав Збройних Сил. Як грамотного та старанного воїна у 1938 році направили для навчання в Московське військове училище зв'язку, яке він успішно закінчив у 1940 році.

З липня 1941-го офіцер П.Брайко - на фронті. У затишшя бою під час налагодження зв'язку на одній з ділянок фронту зненацька був захоплений розвідувальною групою гітлерівців у полон. Та у лютому 1942-го втік з полону і, пробираючись лісами до своїх військ, потрапив до Путивльського партизанського загону під командуванням Ковпака С.А. І тут ініціативного, хороброго офіцера Петра Овсійовича Брайка запримітило командування загону, невдовзі перейменованого у "1-у Українську партизанську дивізію", та призначили командиром 3-го партизанського полку. Саме на цій посаді повною мірою виявився командирський талант П.Брайка, його вміння знаходити гідний вихід із найскрутніших обставин і завдавати ворогові вітчутних ударів. За мужність і відвагу, ініціативні дії під час командування полком Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1944 року Петру Овсійовичу Бранку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни Петро Овсійович залишився в лавах Збройних Сил. У 1955 році закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе, а через п'ять років у званні полковника пішов у відставку (за станом здоров'я).

Про те, як служив Вітчизні вчитель Великокісницької школи Петро Брайко, свідчать його бойові нагороди: крім Золотої Зірки Героя, його нагороджено орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ст., Червоної Зірки, польським орденом та багатьма медалями.

Целік Кирило Іванович Герой Радянського Союзу

Народився 23 лютого 1915 р. в селі В.-Кісниця в сім'ї селянина. Українець. Член КПРС 5 1942 р. Закінчив 7 класів. Працював в колгоспі рахівником. В Радянській Армії з 1937 р. В 1940 р. закінчив Київське військове піхотне училище. На фронтах Великої вітчизняної війни з 1941 р. Командир дивізіону 41 1-го мінометного полку (24-ї мінометної бригади, 14-ї артилерійської дивізії прориву. 5-ї ударної армії. 1 -го Білоруського фронту). Капітан Целік в боях на кюстринському плацдармі 8 лютого 1945 р.. знаходячись на передовому спостережному пункті, керував вогнем дивізіону. В критичний момент бою викликав вогонь на себе. В цьому бою загинув. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 15 травня 1946 р. посмертно, Нагороджений орденом Леніна. Вітчизняної війни 1-го ступеня. 3-ма орденами Червоної Зірки. Похований в с. Маншнов. 1 км південніше м.Кюстшин (Костшин. Кюстрин. Польща

Соловей Володимир Сергійович

Герой Радянського Союзу

Народився 22 липня 1922 р. в селі В.Кісниця в сім'ї селянина. Українець. Закінчив 10 класів. В Радянській Армії з 1940 р. На фронті в Велику Вітчизняну війну з лютого 1942 р. Командир 509-го окремого саперного батальйону (331 -ї стрілецької дивізії, 30-ї армії, 3-го Білоруського фронту). Член КПРС з 1943 р.

Майор Соловей при форсуванні р. Березина в районі м. Борщів (Мінська обл.) 1 липня 1944 р. на чолі групи саперів розвідав берег річки і переправився через неї.

Атакувавши противника, знищив кілька сотень гітлерівців і захопив рубіж, чим забезпечив переправу передових артилерійських частин. За проявлені мужність та героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР присвоєно звання Героя Радянського Союзу 24 березня 1945 р.

Після війни продовжував службу в армії. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями. Учасник Параду Перемоги у Москві. Помер 21 квітня 1948 р. в віці 26 років. Похований в Москві на Преображенському кладовищі .
.